— Ти… Ти…,— тягне, цідить крізь зуби.— Сука,— його руки опущені, розслаблені, з однієї звисає затиснутий мертвою хваткою револьвер. — Я не сука, ти знаєш, як мене звати, — спокійно та невимушено відповів мексиканець. — Прикинь, досі не знаю, чого мене мексиканцем кличуть, просто хтось почав і все, — він дістає цигарку, обережно, театрально показує, що нічого іншого в кишенях немає. — Залишився тільки ти, решта — все, — до очей підійшла волога, але перелитися через край зась.— Мені прийшлось їх перебити. По одному. Вистежити і перебити. І знаєш, яку особливість я замітив, коли спускаєш курок, у проміжку часу між магазином і сірою речовиною мозку, я читав усе в їхніх очах. Я, знову і знову, блядь, і знову, розумів, що помилився. Це був ти, завжди ти. — Ну не завжди, але здебільшого, так, — мексиканець випустив синій дим, затягнувся знову. На підвіконні руда кішка широко позіхнула та перевела погляд кудись у двір. — Так просто? Ти просто зізнаєшся, отак, і все? Хулі ти такий спокійний? — револьвер повільно піднявся. — Скажемо так, звісно. Я дійсно хотів і робив все те з ними в чому мене звинувачуєш, навіть більше, і без кінця, жаль, звісно, вони не безсмертні. Думаю, ти побачиш не тільки правду в моїх очах, а і все, що вони відчували, що я відчував, впевнений, тобі сподобається, — кутики його губ легко піднялися у вишкір. — Кішку випусти, вона тут ні до чого.

Кімната зменшилась, розтягнулася в перспективі, кров бубніла у скронях, метал до металу, гучний звук, здавалося, куля летіла вічно, а перед очима бігли кадр за кадром криваві картини. Крик, сльози, шмарклі, кишки, згустки крові, душі, що тікали з нерухомих тіл. І коли металевий шмат вилетів на проліт, одне тіло впало, інше безсило опустило револьвер на іншому кінці кімнати. Щось закололо у грудях, стислося і вже ніколи не відпустило. Стало тихо, спокійно і темно.