— Шикуйсь! До бою, Маргарито! Бий їх!

Дівчата махали пластмасовими мечами в повітрі, ріжучи невидимих ворогів. Картонний обладунок зроблений батьком, тісно заплетені материними руками косички. Дитяча уява взяла на себе всю відповідальність за відтворення подій: частина з них була вигадана, а частина — з казок та мультфільмів про войовничих принцес. Ола, старша на рік, вела вперед їхній похід. У садку, поміж дерев, що вибили дрібні квіти на цвіт, точився запеклий бій.

— Допоможи! Ей, чуєш! Він занадто сильний. Я не справлюся сама. — Маргарита кинулась до Оли та ось уже разом, відчайдушно, вони розмахували мечами, розсікаючи простір.

Захекані та розпашілі, червонощокі, гупнулися на траву. Ола перекинула через голову, звʼязану шнурками картонну кольчугу. Сестра одразу повторила за нею.

— Ми їх перемогли. Думаю, ми найкращі поміж усіх принцес. — Так-так, ми найкращі, — підтвердила менша.

Сіра районна газета закривала обличчя Миколи Грамотника. Свої вихідні він проводив вдома за читанням чи то переглядом улюблених телепередач, що крутили повторами. Дівчата тихо зайшли на кухню, пробралися до раковини, Ола набрала у склянку води та передала сестрі. За чорно-білими картинками пролунав батьковий голос.

— Знову перемога? — Так, таточку, ми їх розбили, — із неймовірним завзяттям заторохкотіка Маргарита.

— То все моя броня, кована із найвищої якості картону в підземеллях гномів. Вони не мали жодного шансу. — І наша вправність, ми вже ну дуже сильні, — відказала Ола.

Газета склалася вчетверо, опустилась на стіл. Миколине обличчя розходилося в посмішці.

— Принцесо Оло, принцесо Маргарито, прошу дуже, підійдіть та заберіть ваші скарби, — з кишень Микола достав дві жмені цукерок, дівчата хутко підбігли та почали набивати ними свої. Посмішка не сходила з обличчя.

— Дякую, таточку! — проказали дзвінко разом.