Одноокий Джо Барен — так кликали по-вуличному діда Семена Панасовича. То був старий сивочолий чоловік. Волосся на голові ще трималося міцно, довге, в половину шиї. Він ретельно доглядав за ним, від чого те переливалося блиском, ніби хромована деталь округлої форми. Ліве око в Семена Панасовича було не справжнє, скляне — протез ще старого зразка. Ті, які робили сьогодні, і не відрізниш від справжнього. Але міняти він його не хотів. Воно було з ним вже так багато часу, що здавалося обросло нервовими закінченнями і служило за справжнє. Саме через протезоване око дід Семен отримав своє друге імʼя, а ще через старий класичний фільм, головним героєм якого був непереможний Джо Барен.
(Втратив він його ще коли був парубком в дурості бійки.)
Джо Барен завжди чіпляв до себе цікавість через свій зовнішній вигляд, особливо людей, які випадковістю потрапляли в Богом забутий закуток. Попри життя в селі, він завжди тяжів до культури, до чогось вищого. Одягався стильно, мав три козирні вихідні костюми, які чергував. Гарно вигладжені, хорошого крою. Декілька капелюхів різного відтінку та блискучі туфлі.
Жив він скромно, читав книги. Практично усе життя пропрацював кіномеханіком у сільськім театрі-кіно. Крутив фільми, від чого отримував превелике задоволення, бо вважав те за культурний внесок в маси, який він робив зі всією пристрастю.
Дружина давно померла від не зрозумілої хворі, а син той один, що колись бігав голяка по подвірʼю, випасав худобу та клявся, що ніколи не покине цієї зачудливої казки, працював закордоном уже більше семи років. Рідко навідувався додому, рідко дзвонив. Але Семена те не засмучувало, його влаштовувало. Він розумів і знав, що змінилося в обіцянці сина. Дорослі бачать зовсім іншу картину в казках. У кожного починається своє життя, тай тим не менш, той допомагав фінансово.
Сидів одного дня одноокий Джо Барен на лавці, грів обличчя та курив люльку. Жодного плану не було, йти нікуди не збирався, але одягнутий був в один із своїх ліпших костюмів. Так йому чулося сьогодні, так хотілося.
Поправив рукою волосся, заклав пасмо за вухо, пихнув. Голосно розреготався.
Він повністю звикнувся із самотністю, буденним побутом життя. Натомість замінив собі бесіду із живими людьми грою уяви. Будував картини, сюжети, відтворював всі стрічки кінофільмів, які тільки колись бачив. Він був в них, як головним героєм, так і другорядним, а часом — оповідачем. Дійшло те все до фази такого перетину тих світів, що вже не розумів де видуманий, а де все ще реальний. А йому і не було для чого. Так він жив сам зі своїм багажем набутого безумства, в давно покинутому людьми селі-привиді, котрого і на карті уже не знайдеш.