За уже виробленою звичкою та розкладом я гуляв із собаками у дворі. Вигулюю я їх вечірком, коли вже смеркає. Раніше, коли сонце сідало швидше, ми теж гуляли швидше. Так я мав ще багато часу для своїх справ. Зараз, у літній період, довелося змінити свій розклад.

Виходжу з ними о девʼятій та кожного разу мене дивує наскільки довшим стає день. Здається, щоразу довший і довший, і ніколи більше не стане коротшим. І я нічого проти цього явища не маю, але просто звик до іншого. Та і собак мені зручніше вигулювати, коли надворі темніє. Менше людей снує по вулиці та городах.

Оскар — собака великий, може налякати, або ще чого. Що в нього в голові, я досі до кінця ще не вивідав. На що він здатний та на скільки його інстинкти переважають над відданістю та вірністю. Джеймс же, старий пес, повністю глухий, сліпий на одне око і наскільки добрий зір має на інше, я не знаю. Боюся, що дай тільки йому волю рухнутися в широкий світ без нагляду, він більше ніколи не повернеться.

На городі уже достигають полуниці. В садку одна за іншою наливаються бубки черешень. Чорні, червоні, жовті з червоними боками.

Нове відкриття — Оскар обожнює черешні.

За дня надворі зазвичай тепло - аж жарко, але останній тиждень кожного дня падає дощ. Вологість велика і надворі парко, аж рухатися важко. Коли темніє, стає дещо прохолодніше та легше. Просто теплий літній вечір із запахом дощу.

Ми ходимо подвірʼям, садком, граємо в перетягування канату допоки Оскару не надоїсть. Джеймс тільки спостерігає. Бажання і сили до того не має вже зовсім. Він тільки вичікує своєї черги, щоб я присів на стільчик перепочити. Тоді він підбігає, дивиться пильно одним мутним сірим оком. А потім довгим носом всяко залазить під руку, ніби настирливо запрошує його погладити. І я гладжу його, а він ловить кайфи. А найбільше йому подобається, то це коли почухати за вухами, ото вже приємність і щастя. Зі своїми роками на лічильнику життя, здається, на людські йому було б усі вісімдесят, а то і більше, задні лапи здають позиції. Як і в тих самих людей — ноги відмовляються працювати першими. Тож він попросту не може себе почухати за вушком, а воно ж часом свербить.

Наступна станція - черешні: будемо наїдатися скільки влізе. Як я вже згадував, виявляється, Оскар страшенно полюбляє черешні. Джеймс ні, тому навіть не просить давати їх йому. За своєї анатомічної будови Оскар не вміє відділяти кісточку від черешні, а кісточка не смакує зовсім. Тому просто цілу черешню він не їсть, а от без кісточки, то аж прицмакує. Приходиться відділяти їх для нього. Тож я зриваю черешню, витягую кісточку обережно так, щоб не обірвався хвостик та тримаючи за нього пропоную Оскару. Так він ніби зриває її, хоча і з моїх рук.

Оскар досить розумний і хитрий собака. Якогось дня ми так само їли черешні і я його звично годував. Варто сказати, що врожай цього року дуже рясний, тому нижні гілки попригинало практично до землі. Тож в перерві, коли я сам смакував, помітив, як Оскар старається зірвати самостійно бубки із тих низько нахилених гілок. І йому таки виходило, і виглядало це доволі кумедно, але як я розказував вище, все зупинялось на тому, що кісточку відділити він не міг, тому облишив свої спроби та повернувся до мене.

* * *

Ми пройшлися всі разом до їхньої будки. Я позаглядав чи все в порядку, чи прибрано в їхній хатині. На годиннику уже була десята вечора і Оскар явно натякав, що вже пора.

— Уже йдемо, все ти встигнеш. Всюди будеш і все перевіриш. — на що у відповідь він ствердно кивнув головою.

То ж ми пішли в садок до хвіртки, яка вела на город. Зазвичай близько десятої я випускаю тільки Оскара у вільний світ людських городів. Джеймс залишається зі мною.

— Ну все. Сидіти! Я відкриваю.

Він присідає на декілька секунд, пильно слідкує за моїми рухами. Як тільки бачить, що прочиняється прохід у безкраїй світ, в захоплені, на поготові досліджувати, що ж там змінилося з минулого вечора. Я прикриваю за ним хвіртку і ще поки бачу його, поки він вирішує, яку сторону спочатку дослідити, кажу: “Маєш двадцять хвилин. Не затримуйся.”

До цього моменту це був простий вечір, моя рутинна справа, яку я виконую кожного дня, без вихідних. Бо в собак вихідних немає, якщо це стосується прогулянок.

То ж я озирнувся ще раз по два боки в слід Оскару. Повернувся та присів погладити Джеймса. А він все розумів, знав чому йому не можна, і нічого мені не казав, не жалівся. Зате вся увага тепер тільки йому.

Я підвівся і попрямував хідником до черешень, Джеймс йшов поряд. В задумі я просто рухався вперед, дивлячись у підсвічене ліхтариком бетонне покриття. Аж раптом почув дивний, доволі гучний шелест. Я підвів голову і закляк на місці. То був Курій.

Високо на тонкій гілці черешні сидів, ніби навприсяд, Курій. Я зразу ж подумав, як же так йому виходить, з такими розмірами, сидіти на такій тонкій гілячці, а вона навіть не сильно й прогнулась. Великі курячі лаписька схопилися за ту тонку гілочку, навіть не повністю стиснувши її.

Як же я знав, що то Курій? Я зразу знав, що то Курій. Це перше, що прийшло мені в голову коли його побачив. І це перше, що він запитав мене.

— Ти знаєш хто я такий? — грубим, дещо страшним голосом промовив він. Але мені зразу було зрозуміло, що він тільки старається так говорити.

Я напевне повинен був злякатися, але зразу після того здивування, як тільки його побачив, страху не відчув. І це було дивно, і картина була дивна.

— Ти Курій, — відповів я.

А саме так я його нарік, бо постало переді мною людиноподібне створіння вкрите пірʼям, схоже на птаха, але ще більше на курку чи то півня. Він мав великі крила притиснуті до тіла і великого дзьоба, а вище нього починався червоний гребінь. Я присвітив ліхтарем, щоб ліпше його розгледіти. В однім крилі, де у звичайного птаха закінчується кінцівка, в нього вона продовжувалась долонею і пʼятьма пальцями, в ній він тримав великого розміру люльку. В люльки була довга вигнута трубка, яку він просовував собі до дзьоба і видихав хмару сірого диму. Курив люльку і був схожий на курку, бінґо — Курій. Я помітив, що за тим дзьобом, щоразу як він вдихав дим, трубку підхоплюють людські губи. То була дивна суміш людини з птахом, і хоча могло так здатися, я теж подумав, що можливо то тільки костюм, такий собі птах-супергерой, але ні. Занадто багато вже я вихопив дрібних деталей, як от щільність його пірʼїного покриву чи як вправно він копирсався дзьобом поміж крил, його лапи, все те вказувало, що він такий від народження.

— Так, я Курій. — вже дещо приязнішим тоном, ніби радий, що я так його назвав, мовив він — Всі мене так кличуть, а ти як здогадався? — Ну як же-ш? Ти подібний на курку, та ще й куриш. Ну то і Курій. — На півня, — якось по злому виправив мене. — Ну так, на півня. — Ти мене не боїшся? Бо я для багатьох страхом їхнім являюся, — знову він постарався промовити ці слова страшним тоном, ніби зразу опісля повинна ще вдарити блискавка з громом. — Не знаю. — на мить задумався я, — Напевне, ні. Ні. Не боюсь, — похитав головою я. — А ти небезпечний? — Хм, — гмикнув Курій,— цікаво. Ну, я можу бути небезпечним. — Я теж можу бути небезпечним. — я постарався підіграти йому. — І чим ти небезпечний? — У мене є сокира. — я підняв брови і провів поглядом на місце де висіли сокири, — Розумієш?

І це виглядало так награно, якось комічно. Я не зрозумів, як той жарт зʼявився в мене в голові, а самому здавалося, ніби завис в повітрі на спеціально виготовленому крані із величезною камерою для відеозйомки. Десь за метрів тридцять від події, переводив обʼєктив то із себе на Курія, то знову на себе. Шукав ідеального кадру.

— Не смішно, чувак. Це є не смішно.— торочив Курій уже смішним тоном, що називається розкукурікався, а за одне пахкав свою люльку. — Ти з мене глузуєш. — Я не глузую, я просто жартую. Ти ж такий весь страшнючий. Ухх. — покривлявся я.
— Ось знову, знову. Знову. Я тобі зараз покажу. Він вже був затис люльку сильніше в зубах та почав розправляти крила. — Стоп. Отут, стоп кадр. Не думаю, що нам варто цим займатися. — Ага. А що злякався нарешті. — він відкрив дзьоба, наче реготав, а за його округлою формою, десь при корені, я помітив розтягнуті людські губи та два ряди білих зубів. Дивина тай годі, вкотре подумав про себе я. Що воно таке? — Та ні. Я все ще при своїй позиції. Просто, що ж ми тут кіно знімаємо, щоб бійню влаштовувати? Ми ж серйозні люди, то будемо говорити серйозно. Ти спускайся, не бійся. — я говорив якнайсерйознішим тоном який тільки зміг вичавити із себе. — Ото ж бо й воно. Хоч ти і не визнав свого страху, але я прочитав його в тебе в очах. — і пихнув люльку так потужно, що стало ще темніше ніж було.

Курій широко розправив крила і змахнув ними щосили. Він летів рівно дві секунди. Аж потім його різко почало хилити вниз. І з тієї висоти, на яку він підлетів, що було напевне з пʼять, а то більше метрів, Курій рухнув всією масою поміж яблуні та груші. Запоров своїм величезним дзьобом у ґрунт. Люлька відлетіла до паркана, вдарилася дзвінким звуком та відрекошетила в іншу сторону. Він залишився лежати так ще на пів хвилини, а Джеймс, як мисливської породи собака, з гавкотом, важко перебираючи лапами побіг до нього. Я ж бо не знав, чи то йти допомагати йому підвестися, чи буде те лишнім. Вирішив ще трохи зачекати, що тільки вчасно схопив свого вірного друга, щоб пояснити йому, що то не наша здобич.

І ось я побачив перші рухи. Курій важко піднявся на лапи. Дзьоб весь чорний в грязюці, покрив пірʼя на тулубі зелений від трави. Він почав швидко шурувати дзьоба крилами, щоб зробити вигляд, ніби нічого не сталося, водночас очима шукав свій втрачений елемент образу. Я все ще стояв на своєму місці, Джеймс все ще не замовкав. І тільки коли він наткнувся очима на мене, навприсядки з собакою, то промовив: «Блядська курина подоба. Ні політати нормально, ні ніхера. А попробуй ще люльку знайти з такою трубкою довгою. На замовлення робили, а тепер де вона? Де?»

Я просто вказав пальцем на місце, де вона впала.