Жестами, тихо, Джек кликав свою дружину Орбі, котра стояла дещо далі, допоки він розвідував ситуацію. Присівши, він обперся плечем на стіну будинку та дуже повільно, міліметр за міліметром відкривав все більший простір для огляду. Сусідський паркан, праворуч від них, виглядав неушкодженим, що тільки закиданий вологою грязюкою десь із земних глибин. Далі, все ще тримаючись за ґрунт, але добряче підкошені, кількарічні яблуні. Виглядало, ніби хтось на силу взявся за верхівку та пригнув їх додолу, від чого з одного боку коріння надірвалося, а з іншого — ще добре трималося землі. За ними понівечений газон, який Джек так старанно доглядав, а в якийсь момент, різким переходом, починалася вирва, як велика рвана рана на тілі.

Вони обідали удвох, як те було зазвичай, коли раптово їх перервав гучний гуркіт надворі. Звук був такий, ніби щось важке, з великою силою тупого предмета, зіткнулося з поверхнею. Вібрація від того пройшла всім будинком, вікнами і дійшла до столу, за яким вони сиділи та розійшлася дрібними хвилями в чашці кави, яку зранку зварила собі Орбі. Джек завмер з ложкою в повітрі, наповненою розбухлими від молока пластівцями «Капітан Жо-жо» та дивився на свою дружину. Вона теж не сміла поворушити жодним мʼязом, все відбулося так швидко, що вони не встигли й злякатися, як того вимагали закладені природою рефлекси. За тим розлилася тиша. Обоє нашорошили вуха та очікували якогось продовження, але жодного звуку більше не було. Все ніби зупинилося, а той гуркіт, як спалах фотоапарату — блись і все, і жоден з них не міг зрозуміти, чи було воно насправді. Вони мовчали так деякий час, прислухаючись, але нічого більше не відбувалося.

— Я піду подивлюся. Впевнений, це в нас щось гримнуло. — Ні-ні. Стоп-стоп. А якщо то щось небезпечне. Сиди тут. Або давай ліпше подзвонимо в поліцію, а самі спустимося в підвал, — гарячково заговорила Орбі. — Яка поліція, Орбі? Можливо, це щось незначне, просто звук видало такий гучний. Ходімо зі мною, обійдемо довкола будинку, перевіримо чи все гаразд. — З таким звуком? Ну ні. Я навіть уявити не можу, що б це могло таке бути. — Ну в будь-якому випадку потрібно перевірити. Не будемо ж ми просто сидіти і їсти далі, ніби нічого не сталося. — А можемо саме так і зробити, або як я запропонувала раніше. — Обрі, не видумуй. Ходімо. — Джек почав підводитися з-за столу.— Подивимося тільки, якщо нічого серйозного, то все гаразд, чи не так? — А якщо щось серйозне? Тоді що? — Тоді будемо діяти за твоєю схемою, ну або голосно кричати про допомогу і тікати в різні сторони. — Засміявся Джек. — Це зовсім не смішно. І взагалі, відколи це ти такий сміливий? Знайшовся мені тут — герой. Ну ходімо. — Орбі підвелася та затисла сильніше пояс свого халату. — Тільки обережно мені!

Вони дивилися з-за рогу будинку та не могли повірити. Задній двір був пошматований, посередині величезна вирва, довкола земля, бруд, поламане садове приладдя та розкидані дрова, які були складені в невеликому навісі. Про нього і згадувати не було сенсу.

Вони підійшли до краю тієї глибокої ями та стали розглядати причину її появи.

У центрі вирви був цікавого блиску об’єкт. Не дуже великий та й не малий. За розміром і подобою був схожий на страусине яйце, що тільки у три рази більше та правильної овальної форми.

Неопізнаний об’єкт виблискував на сонці чимось пурпурним, ніби розмішаний із сріблом та золотом. Переливався тими барвами, як каплі мастила, що потрапили в калюжу. Запах довкола теж стояв незвичайний. Орбі по своїй пам’яті не відчувала такого раніше. Суміш чогось прекрасного, легкого і ненав’язливого, із нотками різкого і гидкого. Але другий компонент зовсім не псував загальну картину, а тільки додавав деякого акценту, підкреслював. Вони впивалися тим запахом і розходилися в посмішках самі того не розуміючи.

Разом вони обережно спустилися в епіцентр глибокої ями, до малого космічного корабля, як вони те разом вирішили та постановили. Той чарівний запах посилювався з кожним кроком, забивав їм носи, паморочив голови, але потрібно сказати, що трималися вони доволі непогано. Ступали легким кроком, щоб жодного звуку, щоб найобережніше.

Але нічого не відбувалося, вони просто стояли впритул, роздивлялися його структуру та досліджували наскільки їм дозволяли руки. Гладили округлі форми в пошуках якоїсь щілини. Джек намацав дрібну, як шпилька ручку, напевне, це воно, і насторожено перевів погляд на Орбі, та кивнула.

Він перевід ту маленьку клямку вниз, довкола відбилися раніше не бачені щілини прямокутної форми, а з середини полилося яскраве світло. І здавалося це не можливим, але по черзі їх потягло до тих дверей, і враз вони набули розміру, що дозволяв їм туди потрапити. Всередині було темно, вони стояли в очікуванні, але нічого. Аж раптом почули стук — закрився люк, почули гуркіт — завелись, вочевидь, двигуни. «Хлююп», — такий був звук. Все стиснулось, розділилося на атоми та зникло, залишилася тільки вирва. А двоє землян по своїй цікавості знову відправилися в подорож безмежним космосом, в нові галактики на нові планети. Чи то для досліджень, експериментів різного роду, чи для нових знайомств. Просто для нової компанії та веселощів. (Візьмемо трохи позитивнішу кінцівку.) Джек і Орбі далеко поміж зірками на міжпланетній вечірці. Оце так!