Надворі був спекотний та безхмарний літній день. Сонце висіло в зеніті, голубе небо, а затінку взагалі, що не було. На будинках гуділи металеві коробки, що на піку своєї популярності та затребуваності, дарували ту чарівну прохолоду.

Тим не менш, у невеликому селі, що розповзлося своїми вулицями зовсім неподалік районного центру, вирувало життя. Люди, зачумлені сонцем, снували вулицями хто за чим, у кожного своя думка та справа. А основний атрибут без якого ніяк — кепка, чи то панама, а чи соломʼяний капелюх. Все, щоб вберегти свої круглі голови, бо як тільки знімеш капелюха привітатися, то вже і забув за чим йшов.

Найважливішою артерією доходів та процвітання того села була недавно відремонтована автомобільна дорога державного значення, така вже рівна та вигладжена, хоч яєчко коти. Вона розділяла село навпіл і по два боки розкинули свої тенета з магазинчиків, закладів та забігайлівок, як то ті павуки під стріхою - місцеві підприємці.
Те темне асфальтоване покриття, що розпікалося, хоч смаж бекон, а до того і дивно пахло, заманювало клієнтів на перекус чи холодне морозиво. Вивіски ставали що раз то більшими, а вночі що яскравішими. Село жило, цвіло і пахло асфальтовим покриттям. Люди залишалися, люди не виїжджали. Ходили до церкви, молилися. Юнаки і юнки розважалися, знайомилися і кохалися. Все майже так, як у мультфільмі “Тачки”, після того як Блискавка МакКвін проклав нову дорогу та привів життя в забуте містечко.

З-поміж тих закладів та забігайлівок виділялася одна, зі своїм, обвіяним загадковістю, рецептом найсмачніших у світі чебуреків. А саме так і без жодного сумніву говорив надпис на великій вивісці. Цитую — “Найсмачніші у світі чебуреки. Обережно: не тільки пальчики оближеш, а можеш і відкусити”.

І ось, ось він. Ви його бачите? Бо я так. Ще один задоволений клієнт. Ще навіть не скуштувавши, зі стопкою з трьох чебуреків, які обпікають пальці попри декілька паперових серветок. Навіть не переглянувши, чи правильно дали решту, він прямує до своєї вантажівки, щоб вкусити тієї смакоти. Опецькуватий черевань у червоній вицвілій футболці з двома жирними плямами, розставивши пріоритети, важко залазить у вантажівку, допомагаючи собі тільки однією рукою. Інша граційно тримає той самий майбутній гастрономічний оргазм. І ось та мить настала, він відкусує перший шматочок, а за ним скоріш другий і третій, а там і соковита серединка. Пора поставити третю заповітну жирну пляму, що буде найкращим компліментом для тьоті, яка так гарно виготовила ту смакоту. І що вирізняє смачну швидку їжу від не дуже смачної — це те, що наш щасливий далекобійник не завів свою вантажівку і не почав їсти при тому кермуючи. Така подія має бути окремою, іншою. Вона не підлягає поєднанню з чимось ще.

* * *

В той час, як Володя-далекобійник доводить свої смакові рецептори до шаленства на невеликій кухні, як за лаштунками театральної вистави, трудиться кухарка Галина. Вона бережно та швидко, з багатолітнім досвідом, розкачує тісто. Накладає мʼясний фарш, перець, сіль, втаємничені інгредієнти, все завиває у звичну форму і творить диво, переміщаючи свій витвір у фритюр.

І багато було спекуляцій щодо того, що саме робить ті чебуреки такими запашними та смачними, але попри всі здогадки найбільш ймовірною версією стала одна. Це суміш досвіду, стандартних інгредієнтів та стара фритюрниця, що віджила свою дику молодість у закладі швидкого харчування Польщі, а потім була переправлена перекупами доживати своїх років тут. Все це і робить всю ту магію. Темні олійні плями, що не підлягають виведенню, робили своє і підробити або повторити таке було не можливо.

Тут основна справа була в тому, щоб нічого не чіпати. Все працює, той нехай працює. Олійні плями, незрозумілі дроти, що стриміли з корпусу, покриті добрячою корозією ніжки. Головне тільки, що олія кипить, а чебуреки смажаться.

І так як кожен обʼєкт із нашого світу прагне до того часу свободи, коли працювати вже зовсім не треба, а тільки в справах, що мають значення для самих себе, так та пані Фритюр давно прагнула загубитися десь на островах, які омиває океан, під палючим сонцем, щоб корозійні ніжки омивала солона вода. Догнивати своє металево-електричне життя. Але ж ні - ще чуть-чуть та потрібно потягнути, попрацювати.

Такого одно теплого дня, як було прописано в прогнозі погоди, пані Фритюр, а з нею в команді кухарка Галина, трудилися на повну. Перша половина зміни пройшла на ура, і в повну силу, друга ж частина дня, як завжди, обіцяла бути спокійнішою. Клієнтів менше, можна не спішити. Сонце опускалося нижче, а до того легкий вітерець, від чого і працювалося приємніше. Галина розкачувала останню партію чебуреків на сьогодні. А далі складала до купки овали з тіста неправильної форми. Вітер поривисто дмухав у прочинене вікно.
Вона машинально, не дивлячись, вкинула перший чебурек у розпечену олійну масу та обернулася до решти. Той перший, своїм вʼязким тістом, зачепився за оголені дроти та разом з ними пірнув у бурхливу посудину. Решту магії зробив черговий порив вітру. Той дмухнув так сильно, що дощечка з виведеним чорним маркером меню, впала на сільничку та прокинула склянку води, і вся та суміш ринула в розпечену олію. Все зашипіло, загуркотіло і задиміло. Та одна лампочка, що висіла над Галиною, забликотіла раз за разом. Кухарка вбачаючи той хаос, довго не думала та зразу ж побігла по вонегасник. Вона залила все білим видивом з червоного балона, допоки той не закінчився, та нервово чекала результату.

І процес той зупинився, і лампочка вимкнулясь зовсім, і шум олії стих. Їдкий дим майже вивітрився через прочинене вікно. Заціпеніла Галина, в секундах тиші почула тільки як гримнули вхідні двері. Вона виглянула сказати, що все уже гаразд та що вони на сьогодні вже закриті, але там нікого не було. З невеликим здивуванням вона ще раз подивилася на фритюрницю, що вже й зовсім не диміла, не знайшла там поглядом жодного чебурека, то й вирішила, що той вигорів зовсім. Ще трохи постояла, врешті зняла фартух, виключила усе, що тільки можна було, і пішла звідти геть. Час відпочити.

І поки Галина, котра жила зовсім недалеко від місця роботи, занурювала ноги в ну дуже гарячу воду, щоб відпарити їх добряче після довгого робочого дня. А в руках ще келих вина від стресу. По іншу сторону дверей “Найсмачніших чебуреків у світі” стояло руки в боки дивне маленьке створіння, за формою золотистої плями. Він, малий Чебуречник, стояв усміхнений і з закритими очима до призахідного сонця, та насолоджувався його теплом. Він не до кінця розумів, що то відбувається. Зі змішаними почуттями нового, невизначеного страху, натхнення та цікавості, раз за разом всотував повітря, вбирав те відчуття свіжості, ніби ось щойно народився, що так і було. А в середині билося дрібне серце та повним ходом функціонували інші органи, що сформувалися з невідомого походження тканин і матерій та працювали в унісон, даруючи йому всі ті відчуття і життя в цілому.

Сонечко рухалося по своїй звичній траєкторії, а якщо бути точнішим то стояло на місці в той час, як планета наша робила свій черговий оберт. Ставало дедалі темніше. Питання було тільки одне: що далі? Чебуречник зовсім не знав куди рухатись і що робити. Як діяти, коли ти ось тільки зʼявився на світ?